Читать онлайн книгу "Черлене вино"

Черлене вино
Роман Іванович Іваничук


Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #6
Роман Іваничук (1929—2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат премii iм. А. Головка, Нацiональноi премii Украiни iм. Т. Шевченка та iн. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнюе бiлi плями в нашiй iсторii. І вiн не обмежуеться лише зображенням тих чи iнших подiй минулого, а визначае багато проблем, якi хвилюють наших сучасникiв.

Роман «Черлене вино» (1976), що увiйшов до VI тому зiбрання творiв Р. Іваничука, вiдтворюе подii першоi половини XV столiття – героiчну оборону останньоi твердинi Галицько-Волинського князiвства – Олеського замку, маленького острiвця народноi волi. Через образи смiливого ратоборця Івашка Рогатинського, скомороха Арсена, гончаря Микити автор змальовуе запеклу боротьбу пiдневiльного люду, що кинув виклик можновладнiй шляхтi.





Роман Іваничук

Черлене вино





Роздiл перший

Скоморохи


…Ту кривавого вина не доста; ту пир докончаша храбриi русичi; свати попоiша, а самi полегоша за землю Рускую.

    «Слово о полку Ігоревiм»

– Скоморохи йдуть! Побрiшники! Баiшники!

На трикутному брукованому майданi, що широким краем уперся аж у Стир, а гострим у В’iзну браму Любартового замку, зчинилася веремiя. Ярмарковий ритм умить порушився: обвiшанi шовком та оксамитом литовськi жидове, що з самого досвiтку звихались у натовпi, першi прослизли до оборонного муру, ховаючись iз своiм крамом за вiрменськими ятками; львiвськi вiрмени перестали провадити гендель – застеляли плахтами ляди з шафраном, перцем i заморськими винами; украiннi кметi, покинувши рибу, мед, вiск, бiгли, штовхаючись, удiл майданом, щоб не прогавити оказii, тiльки тверськi торговi люди, мовчазнi й незворушнi, стояли, нiби нiчого й не трапилося, iз сороками з соболиними, бобровими й горностаевими шкурками i зневажливо знизували плечима:

– Невидаль яка! Гусе-е-льники…

Замковi козачки, одвiрнi, служки, кухарi, забувши, по що iх послали пiдстолii та пiдчашi, протискались крiзь натовп луцьких мiщан, котрi виходили на майдан у ярмарковi днi не так задля торгiв, а щоб прочути новини, якi iнколи просочувалися крiзь мури замку; шляхтичi й бояри стримано споглядали видовище збоку; найближче стояли цiкавi до всього волинськi кметi й каланники в смушевих шапках i широкополих кожухах.

Вiд рiчкового причалу, де розмiстилися торговi комори й купецькi гости[1 - Гости – заiжджi двори для купцiв.], наближався строкатий гурт чоловiкiв у червоних, синiх та зелених свитах, з дудами, бубнами, лiрами, гуслями.

Скоморохи зупинилися перед юрбою, що вигнулась пiвколом на майданi. Наперед вийшов довговусий молодий гусляр i, кланяючись у пояс, пробiг очима по обличчях, оцiнюючи перш за все маетнiсть публiки, а ще й вроду жiнок та дiвчат, що хорошiли перед ним у напруженому чеканнi втiхи.

Енергiйним рухом перекинув гуслi з-пiд пахви на живiт, поправив ремiнь на шиi i, подаючи знак своiй братii, вдарив пальцями по струнах:

Гопки, гопки витинають,
Кроком, кроком присiдають,
А Миколка плеще в руки,
Та пiдскакуе до любки,
Боже iх спаси-и-и! —

заспiвав гусляр дрiбушечки для привiтання, а скомороший хлопчик-танцюрист загамселив трiпачка по осклизлому вiд льоду бруку.

– Ой потiшники ви моi! – сплеснула вiд захоплення у долонi дiвчина в бiлому кожушку й гарячiй шальоновiй хустинi.

Чорновусий гусляр обпiк дiвчину карим поглядом, мов смолою, пiдморгнув хвацько; дiвчина зарум’янилася, метнулася, щоб стати за чиюсь спину, та натовп, мов стiна, стужавiв позаду – сховатись було нiкуди. Гусляр вигукнув:

– Гей, та не втiкай, голубонько, постiй, крале чорноброва, покажи свое личко, най ся подивлю, чи то калиною, чи кармiном, а чи морозом щоки й губки рум’янила. Милi братове, упадем – не пропадем, шпiльнемо нинi не за дукат угорський, не за гривну кракiвську, не за квартник львiвський та й не за простибi, а за небеснi очi й малиновий усмiх цiеi пишноi чiчки!

Дiвчина пiдвела голову, грайливою усмiшкою зiгнала нiяковiсть з обличчя й мовила задьористо:

– Та й баламут же! Ну то грайте, заплачо!

Дружно вдарили дударi, гупнув бубнiст квачем по лункiй шкурi, i разом притихли; бiля гусляра став лiрник, покрутив корбою, i полилася завоiста, гейби весiльна, аж терпка мелодiя, пересипана, немов морозне повiтря блискiтками iнею, вкрадливим бренчанням гусельних струн:

А в тiй свiтлицi стоiть Орися,
Убиралася й наряжалася.
До церкви пiшла, як зоря зiйшла,
У церков зайшла i засiяла.
Там пани стояли та й ся питали:
Чи ти царiвна, чи королiвна?

Дiвчина слухала, не зводячи погляду з гусляра: вiн спiвав, легко водячи пальцями по струнах, плавно торкаючись iх, i дивно перемiнювався в ii очах з веселуна й балагурника в зацного лицаря. Пiсня змовкла, i дiвчина сказала тихо:

– А я ж таки Орися…

– Ясочко ти моя! – знову став гусляр жартуном. – Чи ти Орися, чи ти Марися, а ми ще тебе й налякаемо, тiльки мамi не жалiйся!

З гурту скоморохiв вийшов, перевалюючись з боку на бiк, – де вiн тiльки був захований – рудий ведмiдь, тягнучи за собою ланцюг. Вiн пiдвiвся на заднi лапи, висолопивши червоного язика.

Вискнули жiнки, крик переполоху покрився реготом, ведмiдь повернув голову до проводиря-циганчука.

– Не балушись на мене, – мовив циган до звiра, – а поклонися чесному панству й похвались, яким розумом Господь тебе нагородив i якоi науки в паламаря навчився. Ну, Гаврилку клишоногий, покажи, як дiвоньки чепуряться.

Ведмiдь кумедно вклонився, простяг убiк лапу, нiби тримав у нiй люстерко, а другою повiв понад очима i по мордi.

Смiх покотився над майданом, а клишоногий Гаврилко, виконуючи волю господаря, уже танцював, перекривляв суддю, який сидiв за суддiвським столом, лицаря, що йде iз списом у бiй: вставляв палицю пiд пахву i поривався з нею до натовпу; пив пиво з кухля, наслiдував попа, що йде iз заутренi, потiм пiшов у обхiд, простягаючи циганову шапку, в яку посипались пiвгрошi, квартники, динари.

– За яку провину даеш серебро дияволу в жертву, велику згубу душi своiй творячи, а сатанi радiсть? – звiдкись узявся монах-домiнiканець у червоному капелюсi й довгiй бiлiй рясi. Вiн помахував у бiк скоморохiв посохом: – Fistula dulce canit[2 - Сопiлка солодко спiвае (латин.).], коли во славу Божу, – мiшав домiнiканець, мов горох з капустою, слов’янщину з латинню. – Гудця i свiрця обминай з боязнiю, бо то е поганське, а не християнське. Це ж помислив сатана, як вiдвернути паству вiд костелу, – бiсiв зiбрав, у людей iх поперемiнював, i йдуть вони у зборi великому, i всi б’ють у бубни coram publico![3 - При народi (латин.).] Податтю iх, податтю, многократною!

– Пiп у дзвiн, а дiдько в клепало!

– Сова нiчна!

– Грайте, потiшники!

Посипалися викрики з юрби, та вже померкло веселiе, бо хоч i вiдтiснили дебелi парубки монаха, та прийшов вiн сюди не сам: протиснувся до скоморохiв екзактор, зажадав податку вiд ватажка.

Гусляр змiряв здирцю темним поглядом.

– Платили мпи, мосцiпане! У твоi руки й на цьому ж мiсцi давали щорiчну подать у двадцять грошiв, коли нас покликав жондца[4 - Жондца – староста (пол.).] Луцького замку вiтати королiвськi i княжi кортежi, що перед Рiздвом котилися сюди з Вiльна, Кракова й Мальборка! А чи, може, пам’ять тобi вiдiбрало?

– За хвальнi пiснi ви платили, але й згрiбали вiд ясновельможних жменями. За сатанинськi же, якi блуд сiють i честь дияволу вiддають, окремо i подвiйно дати мусиш, – пiдспiвував екзактор у тон домiнiканцевi, що стояв поруч i теж чекав на мзду.

– Вороння погане, на смалене прилетiли! Та пропадiть ви пропадом! – почувся розгнiваний дiвочий голос.

Та сама красуня, якiй спiвали скоморохи за небеснi очi й усмiх малиновий, розстебнула бiлий кожушок, витягнула з вишитого пацьорками пуляреса, що висiв через шию на червонiй волiчцi, дукат, кинула в простягнуту руку екзакторовi, i подив пiшов по народу: мусила ж ця дiвчина бути багачкою, коли так щедро вiддала монету, за яку в купецькiй ятцi могла собi купити аж десять пар найкращих сап’янцiв.

– Не треба нам милостинi, крале, – побагровiв гусляр i сягнув у кишеню кафтана. – Забери, дiвчино, своi грошi в пана екзактора, ми не жебраки, що онде руки простягають i гостець свiй, i паршу, i язви мальованi напоказ у мороз виставили. Ми чесна братiя…

– Лицарська вдача в тебе, гусляре, – вiдказала дiвчина, – але ж не милостиня це, а плата за твою пiсню.

– Спасибi, дiвонько… Тодi скажи, а ми ще заграемо тобi веселоi, звiдки ти i хто така?

– Орися я, мовила вже, а батько мiй – Івашко з Рогатина, господар на замку в Олеську, – дiвчина якусь мить невiдривно дивилася на парубка, а потiм зникла в натовпi.

Майдан вирував. Купцi заспокоiлись – побрiшники цього разу не шнирили помiж ятками – i далi провадили гендель; натовп, що зiбрався на видовище, танув – скоморохи бiльше не грали.

Ватажок-гусляр, забувши про побратимiв, блукав очима по метушливiй юрбi, шукаючи, чи не промайне де гаряча хустина з довгими тороками по бiлому кожушку; зiр його потьмянiв, коли побачив, як дiвчина, оминаючи вузький Глушець, що обминав мур, подалася до боярського стану.

– Івашко з Рогатина… Господар на замку в Олеську… – проказав, гiрко посмiхнувшись. – Вкуси собi палець, Арсене, не вхопиш шилом патоки… Ех, братiе, братiе, порвалось на менi шматiе, як не ймете вiри, подивiться на дiри! – Вiн задер поли зеленого кафтана й повернувся до скоморохiв. Тi ще не ховали iнструментiв, бо гурт не зовсiм розтав, можна було продовжувати веселiе.

– Агов, вую, – похопився Арсен, побачивши неподалiк сухорлявого чоловiка зi шпакуватою короткою бородою i в оксамитовiй ярмулцi, що був схожий на пiлiгрима або дидаскала. – Вую, немолодi вже есьте, то мали б знати, коли той Івашко опинився в Олеську, бо колись старостував там варшавський хорунжий Павло з Родзанова, мазовчин окаянний, який собаками цькував нас вiд замку аж до Гавареччини, де ми в гончарiв напилися й горшки побили.

– А знаю, знаю, – вiдказав чоловiк. – Івашко ласку в Ягайла заслужив ще пiд Грюнвальдом, за що став боярином земельним, королiвським ленником на Рогатинщинi. А потiм до Вiтовта перейшов, i той його старостою Олеського замку поставив. – Чоловiк оглянувся: серед людей, якi ще не розiйшлися, не видно було нi шляхтичiв, нi королiвських рицарiв – стояли тiльки селяни й мiщани. – Івашко – здольний лицар, i кажуть, вiн серед тих бояр, якi за Свидригайла. Та тiльки…

– А що, а що? – почулося з гурту. – Свидригайло – князь справедливий, вiн за Галицьку Русь православну…

– Усi за Русь православну, – примружив очi чоловiк. – Усi… Щоб бiльший кусень собi вiдшабатувати. Токмо ми, русини, ще не знаемо, з якого боку пiдступитися до тii Галицькоi Русi…



Туроподiбна В’iзна вежа з подвiйною брамою, гостроверхi Владича i Стирова над пiвденним урвищем поедналися мiж собою товстостiнним муром iз заборолами, заховавши вiд людського й ворожого ока правительське ядро Волинi з готичним червоним палацом великого литовського князя посерединi замкового двору, з собором, резиденцiею луцького епископа, каплицею i сторожовими iзбами.

Мiцну фортецю збудував колись на стрiмкому березi Стиру син Данила Галицького Мстислав. Їi можна взяти хiба що голодом або безводдям.

До замку зусiбiч тулиться багатолюдний Луцьк, вiдгороджений од лядського боку непрохiдними багнами над Стиром i Сапалаiвкою; вийти з нього безмостовою дорогою можна тiльки трактом, що йде вiд Владичоi вежi на Литву.

Великий князь Литво-Русi Вiтовт Кейстутович резидуе в червоному палацi, звiдки веде пiдземний хiд попiд Владичу вежу аж до Гнiдави; до княжих хоромiв сходяться вряди-годи на урочистостi й бенкети европейськi монархи, якi з’iхалися до Луцька на конгрес. А Волинь натужуеться i стогне, а дорогами щодня тягнуться саннi валки з мiхами борошна, з бочками меду, з тушами впольованих у пущах зубрiв, лосiв, i женуть звiдусiль волинськi кметi стада бикiв та баранiв – щоб нагодувати й напоiти iменитих гостей.

Не мiг замок умiстити всiх европейських правителiв з почтами, бо наiхало iх тiеi зими пiд 1430 рiк!

Вiтовт вiдвiв для постоiв найкращi будинки в Луцьку й фiльварки на околицях, одного лише гостя, та й то не надто прошеного, задля остороги поселив у склепiнчастих кiмнатах Стировоi вежi – неспокiйного, бунтiвливого, та нинi потрiбного йому в тяжбi з королем Польщi Ягайлом – свого двоюрiдного брата Свидригайла Ольгердовича, князя чернiгiвського.

Сьогоднi – великий ярмарок на майданi перед В’iзною брамою: днями ко?нрес закiнчиться. Нинi ж увечерi велику нараду провадитимуть европейськi правителi в червоному палацi Вiтовта: Свидригайло з самого ранку жде запросин на нараду.

Не кличуть… Вiтовт прислав дари, брат Ягайло – милостивого листа, а самого не просять.

Свидригайло ходить по хоромах, немов звiр у клiтцi, злоба й рiшучiсть нахлинають на нього, i враз, мов спалах блискавки, проймае мозок рiшення:

«У себе скличу свою раду!»

Князевi думи перервав скрип дверей, на порозi став одвiрний:

– Державець Олеського замку боярин Івашко Преслужич-Рогатинський проситься до тебе, князю.

– Клич… Клич! Саме до речi…

До хоромiв увiйшов високий лицар з посивiлою бородою i, поклонившись, мовив:

– Руськi бояри просять тебе, Свидригайле, у свiй стан. Князь, кремезний i присадкуватий, пiдiйшов до гостя i довго стояв мовчки, придивляючись, – наче зважував, чи варто дiлитися з цим мужем своiми замислами. Боярин теж мовчки ждав. Густе волосся, пов’язане чорною стрiчкою, спадало на плечi, губи зацiпленi, погляд пильно пантрував князя.

– Б’е наш час, Івашку, – врештi вимовив Свидригайло, заповзята рiшучiсть блиснула в очах князя, i злагiднiв погляд боярина. – Чуеш, б’е наш час… Це добре, що ти прийшов, олеський старосто. Я тебе ще не зрiв ув очi, а ти моя головна опора на пiвднi – на Кам’янець мало маю надii. Кажеш, просять мене руськi бояри у свiй стан? Скажи, що йду. А ввечерi ви всi прийдете до мене на бенкет… Але як це так, що я досi тебе не бачив, Преслужичу?

– Спасибi, що хоч iм’я мое запам’ятав…

Понурився боярин Івашко: близько тримае бiля себе Свидригайло князiв Василя Острозького, сина Федора, що то ратоборствуе нинi серед гуситiв, i Олександра Носа, та визволяли Свидригайла з крем’янецькоi тюрми не тiльки вони. Як нинi пам’ятае Івашко… У великий четвер 1418 року зiбралися князi Василь та Олександр у Рогатинi, у дворi Преслужича, i таку кознь задумали: «Свидригайло за нами стояв, то ми визволимо його i князем своiм поставимо». І послали в Крем’янець двох чоловiк, змовившись iз ними: «Предайтеся служити воеводi крем’янецькому. Єгда же ми прийдемо ко граду, ви возвод отогнiть i мiст положiть». І тi приiхали, довiрилися воеводi, а в понедiлок Великоднiй Василь, Олександр та Івашко прибули до Крем’янця iз загоном у п’ятсот чоловiк, пройшли по спущеному мосту i серед темноi ночi перебили крем’янецьку залогу…

– Нiч була, коли ми тебе визволяли з крем’янецького острогу, – сказав по хвилинi Івашко. – Василь Острозький та Олександр Нiс помчали тодi з тобою до Констанци, я ж повернувся у Рогатин. Ти не забув того, княже, що врятували ми тебе?

– He забув, – спохмурнiв Свидригайло, i це не пройшло повз уваги Івашка Преслужича. – Скiльки маеш вiйська в Олеську?

– Тисяча. На полi – тисяча. А в замку вона трьох вартуе. Неприступний мiй замок.

– Як довго витримаеш облогу?

– Пiвроку. Але чому ти спохмурнiв, князю?

Вiдповiдi не було, i серед цiеi мовчанки раптом тривога пройняла боярина. Пiвроку… Тисячi королiвських рицарiв на заолеських полях – вiд Пiдлисся до Плiснеська – з таранами, облоговими баштами, кiннi й пiшi, в залiзi i з вогнем, а замок посерединi – мiж порослими лiсом болотами i хребтом Вороняцьких гiр. Пiвроку на червоному полi… А якщо бiльше?

– Чому ти спохмурнiв, князю? – перепитав Івашко Преслужич.

– Думаю…

Та враз забiгали Свидригайловi очi, весело спалахнули, вiн розкотисто засмiявся – щось скомороше, заразливо веселе було в цьому безпричинному смiховi, i боярин засмiявся теж.

– Пiвроку, кажеш? – обiрвав смiх Свидригайло. – А нам досить пiвмiсяця!

– Спитати хочу тебе, князю…

– Увечерi спитаеш. Я збираюся до вашого стану.

Засурмили роги бiля В’iзноi брами, литовськi стражники пiдняли вгору алебарди, лучники вибiгли на майдан, вигукуючи:

– Дорогу, дорогу!

Галман знявся за вiрменськими лядами, литовськi жидове, обвiшанi дорогими едвабами та оксамитом, спритно пробралися до проходу, а вiд папертi Покровськоi церкви поповзли жебраки. Немов жуки, мов слимачня, катуляли на сiдницях, перевалювались на милицях, рачкували на руках, сунулись на животах безногi, слiпi, безрукi, кульгавi, з оголеними синiми колiнами, з виставленими обрубками, з вiдкритими гнойовими виразками, лементуючи, скиглячи. Їх, нiби то було гаддя або щури, вiдштовхували ногами лучники, жебраки хапали воiв за халяви чобiт, вiдкочувались i наповзали знову.

– Дорогу! Дорогу!

З навстiж вiдчиненоi брами в супроводi ратникiв стрiмливо вийшов сивовусий лицар у шоломi, увiнчанiм страусовим пiр’ям, у панцирi, покритому наопаш кубраком з лосиноi сирицi, з широким мечем при боцi.

Вiн iшов, понуривши, мов тур, голову, не дивлячись по боках, не звертаючи уваги на зазивнi викрики та просьби купцiв.

– Ялмужни, князю славний православний, наша особо мила, пану Богу приемна! – заскиглили калiки, i лицар, не спиняючись, пожбурив жменю монет у жебрацьке мiсиво, але тут, немов подесятерена луна жалюгiдного скиглiння, донеслося вiд юрби, де стояли скоморохи:

– Слава Свидригайловi! Слава князевi руському i литовському!

Свидригайло зупинився, м’язисте обличчя налилося багрянцем, немов десь глибоко в душi князя скипiла прихована лють, проте роблена усмiшка розпогодила його вид, вiн круто повернув управо, пiдiйшов до гурту.

– Хто есьте, що хвалу менi воздаете? – спитав Свидригайло, обводячи поглядом строкату юрбу в смушевих шапках, клепанях, у сiряках, сердаках, дублених кожухах, у скомороших рiзнобарвних каптанах.

– Вшелякi, князю, суть тут, – за всiх вiдказав мiзерний чоловiк в оксамитовiй ярмулцi, з-пiд якоi спадало рiдке волосся на комiр сiрого сукмана. – Вольнi й невольнi, кметi й каланники, тягловi люди й ремiсники. І скоморохи, й жебраки он суть. А ти яких шукаеш, княже? Чи, мо’, воiнiв потребуеш?

Свидригайло кинув гострий погляд на чоловiка, зустрiвся з його пильними й розумними очима, що пазили князя з-пiд кошлатих брiв, i вiдказав:

– Потребую. Много люду потребую – таких, щоб мали чим i за що воювати.

– А за що, княже? – спитав чоловiк. – Знаемо, що мiщанин воюе за магдебурiю, шляхтич – за шляхетську хартiю, землянин – за двiр, жолдак – за жолд. За що воюватиме тяглий смерд – за калан?[5 - Калан – удар нагайкою (тюрк.).] Зварич[6 - Зварич – солевар.] – за прасолку? Данник – за подимне й рогове?

– Я ж iх i не кличу, любомудре. Та й з чим вони пiдуть на рать?

– А ти поклич. Хiба не чуеш – хвалу тобi викрикують, надiю мають на тебе. Токмо з ними сильний будеш. Покладися на них, то пiдуть вони з рогачами – за отчизну.

Опустив голову князь – думав хвилину, потiм глянув спiдлоба на худорлявого чоловiка з мудрими очима i спитав:

– А що есть отчизна?

– Нинi вона для людей те, що я вже сказав. А для жебракiв – дерев’яна мисочка для подаянь. Ти ж зроби так, щоб вiтчизною для них стала земля, на якiй живуть!

– А тодi набирати менi ратоборцiв з отих? – показав Свидригайло на калiк.

– І вони були колись люди.

– Смiшний ти, чоловiче, i нерозумний. Хоч i не схоже, та, мабуть, сам смерд еси?

– Русин есьм, княже. А ти за Русь хочеш стати.

Забiгали жовна на вилицях князя, вiн повернувся, за ним стали литовськi ратники, i тут Свидригайло упритул зiткнувся iз скоморохами, попереду яких стояв вродливий парубок з гуслями пiд пахвою. Князь ступив крок, але зупинився i, подумавши мить, сягнув у полу кубрака. Вийняв дукат i кинув гусляревi.

– Ти iхнiй ватажок? Сьогоднi, як ударить дзвiн на Покровi, приходьте в Стирову вежу спiвати на моему бенкетi.

І рушив майданом у бiк русинського боярського стану.

– Вiддай йому дукат, парубче, – мовив чоловiк. —Негоже спiвцевi грати в костi з сильними свiту сього.

– Еге ж, – хмикнув Арсен, – базiкайте… А ми де пиво п’емо, там честь вiддаемо.

– Дивись, щоб не перепив. Аби на похмiллi не прокинувся, бува, у ковпаку з дзвiночками…

– Та хто ви такi, що всiх повчаете? – огризнувся гусляр. – Пророк чи хто?

– Та нi… Я, хлопче, Осташко Калiграф. З Олеська.

Вiн сказав це, повернувся i загубився в юрбi, а тодi до Арсена пiдiйшов одноокий, без руки старець i мовив:

– За вiщо образив нас, скомороший ватажку?

– Гур-гур, iде Юр, – визвiрився Арсен на старця. – А ти хто такий?

– Рiвня тобi. Я – отаман калiк перехожих.

– Та як ти смiеш, голодранцю! – закричали скоморохи, i циган вiдпустив ланцюга, на якому тримав ведмедя.

Звiр заревiв i кинувся до старого. Той позадкував, а жебраки – врозтiч.

– Тiкайте, щури пiдвальнi, як не хочете знати, що таке амiнь в отченашi! – зареготав iм услiд Арсен.

І змовк. Звiддаля дивився на нього чи то глузливо, чи то спiвчутливо жебрацький отаман, похитував головою, i Арсен вiдчув, як у душi заворушився докiр до самого себе. Чи ж то давно було?..

Жебручi спудеi Ягеллонського унiверситету – жаки – бродять кракiвським передмiстям, випрошуючи грошей i хлiба, бо iм, бач, захотiлося рогатоi беретки бакалавра, а iсти нема що, i з бурси схизматiв прогнали, а люди людьми: хто дае подаяння, а хто палицею проганяе. Верталися у своi пiдвали з худими торбами, i вигукнув Арсен з Перемишля, зупинившись бiля чепурноi хатини, в якiй мешкали львiвськi маляри i рiзьбярi, що оздоблювали каплицi у катедрах Вавеля.

«Не хочу бiльше жебрати! – пошпурив вiн торбу. – Чуете – не хочу…»

«То здихай», – вiдказали йому жаки й подалися далi, тiльки три залишилися бiля нього – нинiшнi дударi, – витрусили з кишень хто що мав.

«Нап’емося сьогоднi, а завтра – як Бог дасть!»

«Нап’емося! – змахнув рукою Арсен. Вiн пiдiйшов до хатини малярiв, затарабанив у шибку: – Майстре Симеоне i ти, челяднику мiзерний, ану виходьте – жаки багачами стали!»

Вони чорно пили в корчмi й спiвали, а коли у спудеiв не залишилося нi гроша, сказав – навiть напiдпитку поважний – майстер Симеон Владика:

«Змарнуетеся тут, хлопцi. Ми по святах вертаемося до Львова, ходiть з нами. Скоморошити будете, то гоноровий хлiб – не жебрацький».

…З малярами прощалися на кракiвському передмiстi Львова. Роздобули в новгородських купцiв, якi стояли тут постоем, гуслi, труби, дуди й подалися, минаючи Львiв, на Рогатин. Перший заробiток мали в королiвського ленника – рогатинського пана Івана Преслужича. Боже мiй, та це ж напевно той самий – нинiшнiй господар замку в Олеську! А Орися… скiльки рокiв минуло… Може, слухала, може, чула… Ой Арсене, Арсене, скомороший ватажку, на кого ти задивився нинi!

А чи раз задивлявся? Були й шляхтянки, i меркаторськi служницi, i блудницi… Але ця… Вiдчув, як увiйшла в нього незнайома Орися, мов непрошений гiсть до господи, i стала несподiвано бажаним гостем, котрого вiн ждав давно, нудьгуючи в переситi й брудi за свiтлою чистотою. Знав: е десь вона на свiтi, та не зустрiлася йому нi разу.

І втратив?

– Братiе… – Арсен повiв вiдсутнiм поглядом по товаришах. – Ввечерi будьте бiля Покрови, я прийду…

Здивувалися скоморохи, що ватажок полишае iх самих, коли вони мають у руках цiлий дукат; Арсен вiдвернув голову, минаючи жебрацьку юрбу, вiн вiдчув, як чiпляеться його спини погляд отамана. Чого йому треба? Арсен ще раз згадав свое жебрацтво, i йому стало страшно вiд думки, що сам колись простягав руку; вiн оглянувся крадькома, чи не дивляться за ним побратими i, звиваючись помiж людьми, квапився до боярського стану.

«Не вступлюся звiдси, поки не вийде. Ще раз мушу уздрiти…»

Стояв у дворi i грав на гуслях. Його не проганяли дворовi, бо скоморохам дозволялося у цi днi грати в Луцьку. Перехожi пани й пiдпанки кидали дрiбнi монети на струни.

Арсен грав, i у дверях будинку нарештi стала-таки дiвчина в шальоновiй хустинi.

Стояла, нерiшуча, на порозi, захоплено дивилася на гусляра, радiсно яскрiли ii очi. Дивна туга огорнула була ii, коли покинула базар, хотiла повернутися i ще раз глянути на чорновусого ватажка скоморохiв, та не посмiла, а його погляд бiг за нею, розсотувався чорною стрiчкою, i якби вернулась i пiшла по нiй… то втекла б, втекла вiд того, що чекае ii у батькiвському домi, i хай дiеться тодi Божа воля… Зi скоморохом? А може, то ii лицар? Не можна, не можна… Уперше в життi солодка млiсть i жадання сповили спекотою ii тiло: вернутися, утекти, утекти… Безвольна й сумна лежала, втопивши обличчя у подушку, i ввижалися iй блiдi, порожнi очi нелюба, й обпiкав ii карий погляд красеня. І враз почула гомiн струн…

Одну тiльки мить стояла Орися на порозi, рвонулась з мiсця, пiдбiгла.

– Чого ти тут?..

Арсен опустив гуслi, монети посипались долу, вiн спитав:

– Ти справдi боярiвна, Орисю?

– Яке тобi дiло, гусляре, до того… Я ж вийшла. Ходiм…

– На край свiту?

– А де вiн?

Вони пiшли поруч глибокою вузькою вуличкою, з берегiв нависали снiговi намети i сипався на червонi ружi сивий iнiй, срiбнi голки домережували узори барвистоi хустки, чiплялися брiв, пахучих щiк дiвчини; тиша над замерзлим Стиром хрустко ламалася, скрадливо потрiскувала, по льоду бiгла змiйкою поземка.

– Ти була малою ще… Чи пам’ятаеш скоморохiв у вашому дворi в Рогатинi?

– Пам’ятаю… То був ти?

– Я… А тебе я не бачив… Яка ти гарна!

– Красеню… То був ти…

Куди ми йдемо? Ходiм… Лiд твердий, не проламаеться… Верби в бiлих китицях нагнулися, примерзли гiллям до снiгу… Ходiм. Лунко дуднить лiд, а у Гнiдавi церква, там священик до вечiрнi готуеться, вiн тепер мае час… Тут, край свiту, дiвчино, на Стирi. Тут, боярiвно… Скомороше, скомороше, вузький наш свiт… Тихо як. Надуте вороння бовванiе на кучугурах… Я самотня, гусляре, мене замiж готують, а у священика в Гнiдавi в цю мить вiльна хвилина… Я не бачив, Орисю, вродливiшоi за тебе, може, не тут край свiту, хто б нас найшов… А батько як?.. А побратими?.. Кряче зловiсний крук на дубi за Стиром, ми вже посерединi рiки… Чому я боярiвна? Чому я скоморох?

– Вертатися треба, Арсене…

– І – назавжди?

– Хто знае…

– Я поцiлую тебе.

– Поцiлуй. Легенько так. Не зрани задуже. Щоб не болiло потiм…

Вихопилась з його обiймiв i побiгла швидко, не оглядаючись. Хрустiла й ламалася на друзки тиша, ще почула Орися, як закричав iй услiд Арсен:

– Вернись, вернись!.. Нi, я не вмру, не вмру, поки…

А решта слiв замерзли на льоду.




Роздiл другий

Привиди в Луцькому замку


Свидригайло повернувся з руського боярського стану зiбраний i рiшучий. Знав уже непомильно: настав його час. Сьогоднi Вiтовт на останнiй радi конгресу повiдомить монархiв про свою готовнiсть прийняти з рук повелителя urbis et orbis[7 - Мiста i свiту (латин.).], короля чеського й угорського, римського iмператора Сигiзмунда корону. Тож недарма Ягайло вчора у ласкавому посланнi, писаному рукою кракiвського епископа Олесницького, обiцяв Свидригайловi Подiлля. Не буде йому вiдповiдi – сам вiзьме, як прийде пора. Недарма i Вiтовт переслав бочiвку мальвазii – найкращого грецького вина! Спасибi, вино вип’е… Хай отримуе Вiтовт корону i вiдiрве Литву вiд Польщi для своiх нащадкiв – не мае Вiтовт синiв, а йому вiсiмдесят. Умре з Божою помiччю новоспечений король литовський, а корону з допомогою русинських бояр перейме Свидригайло.

Князь зняв iз себе шолом, панцир, кубрак, хоч пiд камiнним склепiнням волокло холодом; кремезний, широкоплечий, у ллянiй сорочцi, сiв на стiлець бiля камiна.

«Коли коронують Вiтовта, – думав, – нинi, завтра? Все одно в той же день умре, а я з його ратниками, якi тепер так сторожко зирять за мною, увiйду у Владичу вежу, а звiдти битим шляхом до Вiльна i Тракая. Хай радять нинi, я ж даю руським боярам бенкет».

Сиве волосся, скуйовджене пiд шоломом, сповзло на поморщене чоло князя; Свидригайло, погладжуючи великим пальцем довгий вус, дивиться на вогонь. Мерехтливi язики полум’я вряди-годи вихоплюються назовнi, облизуючи черiнь, i освiтлюють короткими зблисками майолiковi кахлi з зображенням битв, учт, з ликами лицарiв та князiв.

Креденсери у сусiднiй залi накривають столи до бенкету; Свидригайло попивае з кухля гарячу мальвазiю, котру зволив прислати великий князь, легкий хмiль розворушуе уяву, будить у шiстдесятирiчного князя спогади.

Свидригайло невiдривно вдивляеться в химернi китицi вогню, i нагадали вони йому дiдiвський знiч – вiчний вогонь, що палав у храмах бога Перкуна ще в тi часи, коли племена летиголiв жили в пущах над Нiманом i Двiною, а iхнi князi-кунiгаси й жерцi-кревiти платили сусiднiм народам данину вiниками й ликом. Не бачив вiн тих священних вогнiв своiх предкiв, iх вiдблиски дiйшли до нього лише через язичеськi сказання, та навiч зрiв, як виходили з болiт i пущ ятвяги i куршi, в отроцтвi своему сильнi й беручкi, i займали майже без опору колись могутнi, а тодi сплюндрованi татарвою князiвства Чорноi, Бiлоi i Червоноi Русi – й сягнули аж по Киiв.

Князь думав. Так було: темними завоювали вони Русь i вiд Русi самi просвiтлiли, i вiру православну прийняли, i грамоти навчилися i руську мову й письмо взяли до двору, та й самi розчинилися в руському морi й ослабли разом iз завойованим народом: забрали в русичiв державний скiпетр, а втримати його в своiх руках не змогли. Ще не встигла вiдкотитися татарська орда, хоч пiдбив ii Ольгерд над Синiми водами, а Дмитрiй Донський – на Куликовому полi, як посунули з заходу залiзнi полчища тевтонiв з хрестами на бiлих плащах. Тодi-то з Кракова до Вiльна прийшли посли i слабкому, але жорстокому i славолюбному литовському князевi Ягайловi показали золоту польську корону, за яку вiн, не вагаючись, вiддав полякам Литво-Русь. І почався католицький мор на православних землях.

Гаряче вино хмелило Свидригайла, обличчя i руки зiгрiвав вогонь, язики полум’я лизали рельефи на кахлях. Князь перевiв погляд вiд вогню на камiн: фiгури на кахлях ворушилися, нiби там справдi дзвенiли пугарi на учтах i трощилися у битвах списи. Свидригайло прислухався: таки десь гомонiли в замку приглушенi голоси, може, долинали вони аж iз червоного палацу; насторожився князь, бо знав, що сьогоднi нiхто, крiм нього, не бенкетуватиме. Та голоси ставали щораз виразнiшими; Свидригайло раз у раз пригублювався до кухля i враз помiтив, як повернув до нього голову зображений на кахлi лицар чи то князь. Вiн був без шолома, довге чорне волосся зав’язалося понтликом за великими вухами, очi мав маленькi, блискучi, i ярiли вони нестримною люттю, яка приховувала страх.

Свидригайловi це обличчя було дуже знайомим, вiн подумав, що гончар, покриваючи кахлю рельефом, мав у пам’ятi лик кракiвського вiнценосця; дивний гомiн наростав, i врештi князь почув виразний голос:

«Навiщо кличеш мене думками, брате Свидригайле, у своi полохливi хороми? Адже я поряд, у палацi Вiтовта, i ти мiг би прийти. Ах, тебе не запрошено… Але нiхто й не прогнав би… Я сам заступився б, адже простив тобi твое бунтарство i Кам’янець-Подiльський вiддаю тобi, але й менi потрiбна твоя допомога. Вiтовт задумав зраду, пiди зi мною проти нього й помстися i за своi кривди, якi вiн тобi заподiяв».

«Чи тобi осуджувати чиiсь вчинки, Ягайле, коли твоя дорога до польськоi корони обсаджена зрадою i пiдступнiстю, немов чортополохом? Чи тобi волати о помсту за чиюсь кривду, коли сам тяжкими кривдами протоптував собi шлях до трону?»

«Правду мовиш, – почувся голос з iншоi кахлi, i Свидригайло побачив, як сходить з неi могутня постать старого лицаря у бойовому обладунку. – Це я, литовський князь Кейстут, син Гедимiна i батько Вiтовта. Зiйди i стань передi мною, зляканий польський владико, сину брата мого Ольгерда. І згадай. Твiй батько, умираючи, залишив тобi литовський престол у Вiльнi, менi ж, своему соратниковi, звелiв сидiти у Тракаi i допомагати спокоем – неспокiйному, честю – марнославному, досвiдом – недосвiдченому. Ти ж, незагнузданий владолюбче, змовився проти мене, вуя свого, з богопротивними тевтонцями, i тодi я вдарив iз жмуддю на Вiльно. Ти втiк, мов тхiр, забувши у своiй перламутровiй шкатулцi документ ганебноi змови. Роз’яренi жмудини забили тодi вола i за дiдiвським звичаем над свiжою тушею проголосили мене единовладцем Литви. Ти сховався у замку бiля мiстечка Ж?дiвського недалеко Вiльна й запросив мене на перемовини. Дотодi ще не було братовбивства в нашому родi – я прийшов до тебе iз своiм сином Вiтовтом. Твоi слуги схопили мене й у тебе на очах задушили золотими тороками з мого каптана. Вiтовта ж ти посадив у Кревський замок, i його мала спiткати моя доля, якби не дружина Ганна, княжна смоленська. Вона прийшла в тюрму iз своею наймичкою, в ii одежi вивела мужа з порубу; наймичку ти розтерзав у безсилiй лютi, а Вiтовта змушений був назвати другим литовським князем, коли вiн пiшов на Вiльно iз хрестоносцями».

Потрiскували сосновi полiна в камiнi, колихалися сутiнки, зблискували i згасали рельефи на кахлях, i побачив Свидригайло образ незвичайноi краси жiнки з пишним чорним волоссям, що спадало з-пiд високоi корони, з темними угорськими очима.

«Ядвiга!» – прошепотiв Свидригайло.

«Так, – сказала жiнка, – я дочка угорського короля Людовiка, який допомiг Казимировi вiдiбрати в Любарта Галичину iз Львовом, а потiм сам зайняв кракiвський престол».

«Навiщо про це згадуеш, польська королево, яку нарекли святою?»

«…І поклали до пори згаслу, ще зовсiм молоду, у вiчне ложе на кракiвському Вавелi. Так, мене славитимуть повiк польськi ксьондзи i шляхта, бо моя краса зробила могутньою польську корону. Але я – жертва. Я ж кохана австрiйського герцога Вiльгельма i була з ним у шлюбi…»

«Немае у вiнценосцiв свого власного життя… Ти ж пiддалася умовлянням ксьондзiв домiнiканцiв, а Вiльгельму заплатили двiстi тисяч флоринiв вiдступного…»

«І я взяла шлюб з варваром Ягайлом. Зачахла моя краса, i я вiддала ii у жертву унii Польщi й Литви».

Ягайло: «Чи ж вашi кривди, Кейстуне i Ядвiго, не окупилися сторицею у переможнiй битвi пiд Грюнвальдом?»

Свидригайло: «Фарисею! Хiба для того, щоб перемогти католицький орден, треба було окатоличувати Литву й Русь? Чого бiльше боiшся, перевертню: католицького хреста й меча чи схизми? Якщо ти справдi ворог хрестоносцiв, то чому не поеднаешся з гуситами проти ордену? Кличеш мене тепер на допомогу? Що ж, прийду. Тiльки не як до опiкальника, а до послушника моеi волi. Я вiдiрву вiд тебе Литво-Русь».

Привиди щезли, голоси вiддалились, Свидригайло знову надпив з кухля. Полум’я слiпило, вiн зиркнув на кахлю, з якоi тiльки що дивилося на нього ненависне обличчя Ягайла, i здивувався, побачивши замiсть нього рельеф голови старого Вiтовта. Спитав тихо Вiтовт Свидригайла:

«Чому ти чекаеш мого коронування i моеi смертi в коронi?»

«Не втримати тобi ii, ти вже старий i немiчний. Та навiть якби сильний був, не захотiла б Литво-Русь мати тебе своiм королем. Ти ж католик».

«Обманець ти, Свидригайле. Надiв на себе личину захисника православних, тобi повiрили русинськi князi й бояри, сам же бажаеш лише влади й особистоi помсти. За вiщо хочеш отруiти мене на коронацiйному бенкетi?»

Знову невiдомi голоси наповнили княжi хороми, Свидригайло крикнув, щоб заглушити iх:

«Ти ще питаеш? Я пригадаю тобi… Пiсля смертi нашоi з Ягайлом матерi, княгинi тверськоi Уляни, вiддав мiй брат мою дiдизну – Вiтебськ – своему сокольничому. Я убив нахабного слугу, зайняв Вiтебськ, а потiм, здобувши з допомогою смоленського й рязанського князiв Кам’янець на Подiллi, пiдняв повстання проти Ягайла. Ти допомiг йому придушити бунт, i я з боярами перемишльськими, чернiгiвськими i стародубськими знайшов захист у твого зятя, великого князя московського Василiя, сина Дмитрiя Донського. «Месяца июля, 26, 1408 года, – записано в московських лiтописах, – приде к великому князю князь литовский Свидригайло Ольгердович служити. Князь же великий Василий Дмитриевич прият его с честью и даст ему град Владимир. И рад бысть князь великий со всеми бояре своими». Тодi ти рушив на Москву. На рiчцi Угрi примирився iз своiм зятем, мене ж повернув у свiй двiр. Я жив у приниженнi – гiрше смерда, ти навiть не запрошував мене до столу. А потiм ув’язнив, i я промучився у крем’янецькiй темницi вiсiм лiт».

«Ти ж увiйшов у змову з хрестоносцями».

«А ти не змовлявся з ними, коли пiсля втечi з ув’язнення вертався до Вiльна?.. Я ж бiльше не йду на зговiр з ними… Мене визволили з тюрми русинськi князi, i перед ними я в боргу… Правда, король забрав мене потiм з Констанци до Кракова i примирив з тобою, але ти вiдсунув мене в Чернiгiв i Трубецьк. Ви обидва з Ягайлом ненавидите i боiтеся Свидригайла, тепер же кожен хоче переманити його до себе. А за мене русинськi князi клали голови на плаху. То пора менi сказати свое слово. Я заберу твою корону i на чолi русинських князiв та бояр пiду на Ягайла».

– Пiду! – вигукнув Свидригайло i пожбурив порожнiй кухоль.

І тодi голоси ураз замовкли, тиша задзвенiла у вухах князя.

Кованi дверi зали для учти розчинилися, переляканi кухмiстри й креденсери збилися гуртом на порозi, чекаючи бозна за вiщо кари вiд крутого норовом князя; Свидригайло змахнув рукою, i вони дрiбно позадкували; з облицьованого кахлями камiна зникли привиди, i захмелiлий князь подумав, що вони вмить перемiстилися туди, до червоного палацу Вiтовта, куди його, Свидригайла, не запрошено, але де присутне чуйне вухо: трефнiс[8 - Блазень.] Генне.

У цього блазня завидна доля. Коли Вiтовт пiсля втечi з кревськоi тюрми перебував у Мальборку при дворi магiстра тевтонського ордену, сталася така оказiя. Грали в карти: магiстр, великий комтур i Вiтовт, а поза iхнiми спинами терся, пiдглядаючи, вертлявий, худенький, зовсiм ще юний блазень, якого магiстр назвав Курчатком[9 - Das H?hnchen – курчатко (нiм.).]. «Банк Вiтовта! – закричав нараз трефнiс. – Три королi в нього!» Скинули карти, у Вiтовта виявилось тiльки два. «Де третiй?» – спитали комтур i магiстр у знiченого вигнанця. «Третiй – вiн! – показав трефнiс на Вiтовта. – Хiба Литва – не королiвство?»

Незабаром пiсля цього з допомогою хрестоносцiв Вiтовт посiв престол у Вiльнi, а блазня, який напророкував вигнанцевi удачу, магiстр милостиво подарував великому князевi.

Те спокусливе слово «король» не покидало свiдомостi Вiтовта. Його нашiптували до вуха не лише Генне, а й iменитi князi та бояри, та роки минали, а королем був Ягайло. Програш у битвi з татарами над Ворсклою примусив Вiтовта надовго забути про корону.

Одного разу – тодi Свидригайло жив у приниженнi при дворi Вiтовта – Генне вигукнув у присутностi обох двоюрiдних братiв: «Нема бiльших брехунiв, як Вiтовт i Свидригайло!» – «Чому?» – запитали його брати. «Бо один каже: «Усе знаю», а не знае нiчого, а другий каже: «Не знаю нiчого», а знае усе». Вiтовт спересердя ударив блазня по лицi. Той скривився i мовив: «Чому ти про себе гiрше думаеш, нiж Свидригайло?» Свидригайло за це подарував блазневi кунячу шубу, i вiдтодi Генне служить двом панам.

Привиди зараз ведуть останню нараду в червоному палацi, куди Свидригайла не запрошено. Але пiзно вночi, коли захмеленi русинськi бояри будуть куняти або веселитися пiд дуди скоморохiв, прослизне до Стировоi башти трефнiс Генне й розповiсть…



Шiстдесятип’ятирiчний iмператор Священноi Римськоi iмперii Сигiзмунд І Люксембурзький, тричi розбитий гуситами, але у своiй напористiй волi – «щоб у Чехах не залишилося жодного чеха» – несхитний, веде гнучку розмову з польським королем i великим князем литовським, не вiдступаючи вiд свого принципу «divide et impera»[10 - Роздiляй i владарюй (латин.).]. Уже десять рокiв, вiдколи помер чеський король Вацлав IV, горить у самому центрi Європи смертоносний вогонь, розпалений ворогами апостольськоi церкви. Ягайловi слiд забути давнi чвари, вiн вiрний слуга римського костела, повинен вислати свое вiйсько пiд берло Сигiзмунда. Вiтовтовi слiд негайно вiдкликати з Морави племiнника Зигмунта Корибута, якого вiн кiлька рокiв тому послав своiм намiсником у Прагу, – нинi не може бути й мови про якихось чеських королiв. Так, його вже вiдклик?в Вiтовт, але вiн знову появився у Празi, i, хоч пiдтримуе патрицiат проти таборитiв, усе ж православна схизма проникла разом з ним з Литви до Чехiв. Нависла небезпечна загроза поеднання руських i чеських розкольникiв, i щоб ii вiдвернути, треба розправитися перш за все з православiем у Литвi. Князь Вiтовт не в силi цього зробити, але зробить це Вiтовт-король.

Нарештi мовлено слово, задля якого Вiтовт скликав до Луцька европейських монархiв.

Великий князь Литво-Русi сидить у високому дерев’яному крiслi пiд стiною, завiшаною арасом[11 - Арас – гобелен, килим.], на якому мисливець убивае рогатиною розлюченого кабана. Трiйчастi пiдсвiчники освiтлюють з двох бокiв жовте обличчя старого князя. Бiля його нiг лежить, скрутившись клубочком, трефнiс Генне – у рицарському поясi i блазенському ковпаку.

Перед камiном, повернувшись обличчям до полум’я, стоiть iмператор Сигiзмунд. Вiн сказав свое слово i жде.

Посерединi залу в м’якому фотелi – король Ягайло. Червонолиций, довгоносий, у киреi з бобровим комiром. У руцi булава iз сталевих листiв. З лисуватоi голови спадають на потилицю сивi завитки, тонкi уста стиснутi. З правого боку бiля нього стоiть молодий, сорокалiтнiй кракiвський епископ – некоронований король Польщi. Погляд його холодний, обличчя важке, щоки обтягують униз жорстокi кути губ. Усi знають, що за Ягайла говоритиме його alter ego[12 - Друге «я» (латин.).] – Збiгнев Олесницький, який колись урятував королевi життя пiд Грюнвальдом.

Сигiзмунд жде Ягайлового слова. Йому потрiбнi полки польського короля. Йому потрiбно вiддiлити Вiтовта вiд Ягайла литовською короною, щоб вони разом не вiдiбрали в нього Прагу.

Вiтовт прагне корони вiдтодi, як йому напророкував ii трефнiс Генне. Бо ж чи не блюзнiрством видаеться зверхнiсть простакуватого польського короля над витонченим дипломатом i знавцем вшеляких мов та письмен – великим князем Литви? І чи прийме Вiтовтовi костi литовська земля, якщо пiсля його смертi посяде Вiльно син Ягайла – за кондицiею Городельськоi унii 1413 року?

Ягайло останнiм часом нiчого сам не вирiшуе – вiн здався на розум Олесницького.

Монархи мовчать.

– Король повинен мати голову волоську, серце французьке, руки польськi, ноги iспанськi, – заторохтiв блазень, припадаючи до колiн Вiтовта, вiн спонукае володарiв до розмови.

Заговорив Вiтовт.

– Ми, Ягайле, порадились з нашими вiрними панами радою, i постанова наша така: я прийму корону вiд ревного католика iмператора Сигiзмунда, аби Литовське велике князiвство умiцнити i в спадок нащадкам передати королiвство – силою i просторами рiвне королiвству Польському. Двi корони не ослаблять, а змiцнять нашу унiю.

– Двi корони, навiщо двi корони? – пролебедiв Ягайло. – Я вiддам тобi свою i впущу тебе на Вавель… Навiщо нам друга корона? – король безпорадно повернув голову до Олесницького.

– Панове, – погляд кракiвського епископа вп’явся у пожовкле обличчя Вiтовта, – чи не зволите послухати притчу, яка сплила менi на думку, коли великий князь Литви згадав про двi корони… Було це в Данii чи у Свеiв. Якийсь лицар закохався у королеву, за що його ослiпили розпеченим мечем. Прийшов вiн до архiепископа просити зцiлення. Той сказав: «Побудуй три монастирi i сiм костелiв». У великому стараннi лицар збудував тридцять монастирiв i сiмдесят костелiв, проте залишився далi темним. Нещасний лицар почав дорiкати архiепископовi, що той його обманув. «Ти пiддався гординi, – мовив екзарх. – Зруйнуй те, чого я не велiв тобi будувати, i прозрiеш».

– Ой цуп, штири баби – один зуб! – покотився з реготом по долiвцi Генне.

Вiтовт пiдвiвся, спираючись обома руками на поруччя крiсла, i застиг, згорблений, усе ще не вiрячи, що його посмiв так тяжко образити кракiвський епископ.

– Ваша священнiсть, чи не могли б ви менi пояснити… – проговорив тремтячими губами великий князь, позираючи то на Олесницького, то на Ягайла, який, здавалося, дрiмав у фотелi.

– Можу, – вiдказав холоднокровно Олесницький, жоден м’яз не здригнувся на кам’яному обличчi. – Литовський князь пiддався гординi i надто не в пору. Ми з’iхалися сюди, щоб об’еднатися перед загрозою Туреччини. Ми з’iхалися сюди, щоб об’еднатися проти схизми, яку розпалив у себе iмператор Сигiзмунд, давши чехам мученика Гуса – як знамено. Вiтовт же плекае розкольницьку мету… Повiжте нам, ваша свiтлосте, – звернувся епископ до iмператора, – навiщо ви пропонуете корону великому князевi Литви?

– Я вже сказав, – повернув вiд камiна голову iмператор. – Щоб не дати поеднатися чеським i руським схизматам. Коронований Римом Вiтовт матиме змогу власноручно, без кракiвського посередництва, приборкати православну церкву на Волинi, Чернiгiвщинi, Киiвщинi, як це зробив Ягайло в Галичинi.

– Нi, – мовив Олесницький, – ви прагнете роз’еднати польсько-литовськi сили. Ви ж, великий князю, у своему заслiпленнi i марнославствi, самi цього не вiдаючи, розпалюете коромолу русинську. Та коромола вже знайшла собi ватажка, вiн сидить тут, у замку, а iм’я йому – Свидригайло. Ви примирилися з ним, а вiн за вашою спиною трактуе з украiнними боярами й князями, якi ще марять славою колишнього Галицько-Волинського князiвства. Ви хочете з допомогою Свидригайла створити литовське католицьке королiвство на зразок польського, а його вiрний поплiчник Федiр Острозький разом з вождем гуситiв Прокопом Лисим увiрвалися на Шльонськ, зруйнували на Яснiй Горi, що бiля Ченстохови, монастир Павлинiв i осквернили чудотворний образ Марii. Ви ще не знаете про це?

– Горе, горе! – залементував блазень. – Молода шляхтянка без коханця, старе хутро без вошей, старий жид без багатства, Польща без матки боскоi Ченстоховськоi! Горе, горе!

– Цить! – прикрикнув Вiтовт на Генне i звiвся на весь зрiст. – Ваше преосвященство, я не владний над тими, хто покинув мiй край. І не на менi лежить вина за Ченстохову. У Флоренцii бунт ремiсникiв придушили флорентiйськi гранди, у Францii жакерiю розгромили загони дофiна Карла. Ви ж з королем посилайте свое вiйсько на Шльонськ, адже про це i просить вас iмператор. А в Литвi я сам знайду силу приборкати коромолу. І Свидригайла – теж, якщо б вiн посмiв виступити проти мене. А треба вам моеi допомоги – шлiть послiв у Вiльно. Я закриваю конгрес, на якому мене ображено: своею притчею ви дали менi зрозумiти, що нi я, нi мiй народ не вiльнi… Ваша свiтлосте, – повернувся князь до Сигiзмунда, – я не мiняю рiшення i ждатиму корони у своiй столицi.

– Клятвопорушник… – вимовив Ягайло, розплющивши маленькi очицi.



Свидригайло дiзнаеться про це пiзнiше. А тепер вiн пiдвiвся з дубового стiльчика, одягнувся у кубрак i попрямував до свiтлицi. Дверник доповiв: прибули русинськi бояри.

У свiтлицi дубовий незастелений стiл прогинався пiд вагою дзбанкiв з винами, полумискiв з м’ясивом i пiдливами, пахло шафраном i гвоздикою, тертим хроном i цибулею.

Князi й бояри – у передсiннi iх роздягнули з шуб i шапок слуги – стояли у легкому поклонi. Свидригайло вiдсунув з грюкотом стiлець, що стояв йому на завадi, швидким кроком пiдiйшов до гостей i теж кивнув головою, якусь мить стояв, приглядаючись до облич своiх сподвижникiв, нiби оцiнюючи здольнiсть кожного.

Слуги в темно-фiолетових каптанах, пiдперезаних жовтими поясами, збилися гуртом, готовi стати за спинами вельмож, як тiльки тi сядуть за стiл; Свидригайло махнув до них рукою, щоб вийшли в сiни, а одвiрному наказав стати за дверима.

– До столу, панове! – запросив гостей i сам сiв на чiльному мiсцi.

Туровський князь Олександр Нiс, товстий, тiсно обтягнутий атласним жупаном, i вдвiчi молодший за нього князь Василь Острозький, прозваний Красним, сiли праворуч, як найближчi приятелi Свидригайла, – обидва вони супроводжували його колись з Крем’янця до Констанци; по другий кiнець столу, навпроти господаря, примостився старий боярин Михайло Юрша, державець Луцького замку; лiворуч посiдали князь Семен Гольшанський – у кiрасi й налiкотниках, наче прийшов на поле бою, а не на бенкет, i староста Олеського замку Івашко ПреслужичРогатинський.

Свидригайло ще раз обвiв поглядом гостей i зупинився на пещеному безбородому обличчi князя Гольшанського, з роду Гедимiновичiв, наче вагався починати розмову в його присутностi.

Гольшанський вiдчув вагання Свидригайла i, вiдсунувши убiк високий кухоль, наче той заважав йому бачити князя, сказав:

– Стародубський князь Жигмонт Кейстутович, брат Вiтовта, з причини хворостi не прибув до Луцька, я тiльки що звiдти. Але вiн обiцяе тобi пiдтримку, княже.

– А ти, швагре Вiтовта i стрию королеви Соньки, – Свидригайло свердлив Гольшанського захмеленими очима, – з ким ти будеш?

– Я – з Жигмонтом, – вiдказав твердо князь Семен.

– А коли Жигмонт пiде з Ягайлом? – прискiпувався Свидригайло.

– Не пiде Жигмонт з польським королем. Вiн з Литвою буде.

– В’еш вужiвочку, князю… А Литва ж то – пiд ким сьогоднi? – Свидригайло рiзко повернув голову до Олександра Носа й Василя Острозького. – Що ви скажете, братове?

– Ратники нашi готовi, – пiдвiвся князь Острозький, поправляючи пояс на гаптованiй золотом китайчатiй свитi. – На перший поклик готовi.

Свидригайло наповнив кухоль червоним вином, кивнув гостям, щоб наливали й собi.

– Що чув нового про коронацiю, Юршо? – спитав у старости Луцького замку.

– Таемно радяться. Але знаю, що пiсля нинiшньоi ради Сигiзмунд пошле гiнця до Вiдня з наказом, щоб вирушали посли з короною i клейнодами.

– За ваше здоров’я, панове-радо, – надпив Свидригайло. – Станемо ми при вiленському дворi на сторожi корони. А на коронацiйному бенкетi вип’емо за довгi лiта литовського короля! – Вiн закинув голову, перехиляючи кухоль i, витираючи вуса, приховав долонею злобну посмiшку. Тодi його погляд упав на Івашка Рогатинського, який пильно дивився на князя i не пив.

– А ти чому постиш, пане Івашку? – вколов очима олеського державця, зi стуком опускаючи кухоль на стiл.

Івашко пiдвiвся.

– Не захотiв ти мене нинi слухати, коли ми були сам на сам, то запитаю при всiх. Хочу, князю, твердо знати, за що маю випити. Я служив Ягайловi в Рогатинi i, називаючись боярином, був рабом львiвського старости Одровонжа. Я мав право дати своiй дочцi вiно лише тодi, якщо вона вийде замiж за католика. Я мiг дiстати герб i рiвнiсть з польським шляхтичем тiльки цiною прийняття латинського обряду. Я перейшов служити Вiтовтовi. Що жде мене i моiх землян у Литовському католицькому королiвствi?

Устав i Свидригайло.

– Я обiцяю вам, панове, коли перейму в спадок литовську корону, правити за вашою радою як провiдник усього русинського язика.

– Але ж ти сам католик, князю.

– Блажен-бо муж, iже iде на суд несчестивих, там же за правду глас свiй подае. Я ж насильно хрещений у латинство ще малим хлопцем, у Краковi, за велiнням Ягайла.

– Але ж давав Ягайловi грамоту вiрностi.

– Та грамота була скрiплена фальшивою печаткою.

– А перед нами якою печаттю заручишся?

– Ось мiй сигнет! – Свидригайло зняв з великого пальця персня з гербом – золотим вужем мiж двома дубовими листками – i показав його гостям. Хвилину чекав, лють клекотiла у грудях, врештi вiн протиснув крiзь зуби: – То яке тепер твое слово, боярине?

– Згода, – вiдказав Івашко.

Семен Гольшанський повернувся до Свидригайла i мовив ехидно:

– А ти вiддай Івашковi всю Русь – вiд Луцька до Киева, хай править нею вiд Литви окремо, i рожай шляхетський губить, i пiдносить рожай хлопський – пся крев!

– Князю Гольшанський, – пiднiс голос Івашко. – Русь уже правила вiд Литви окремо: Киiвська i Галицько-Волинська Русь. Литва теж правила окремо – там, де жмудь. Тепер нам разом судилося йти, тож не пiднось себе надто високо. Боярин есьм – шляхетського, як i ти, роду, чому кориш мене хлопською кров’ю? За те, що я боярин православний? То знай: якщо я i поведу свое вiйсько, то тiльки на ту межу, яка вiддiляе латинський свiт вiд грецького!

– Твiй замок, Івашку, стоiть якраз на тiй межi, i тобi не треба нiкуди йти, – уже лагiдно мовив Свидригайло.

– Гаразд, князю. Замку я не здам, нiхто не в силi взяти олеську твердиню. Та стоятиму я там лише доти, доки стоятиме твiй Луцьк, пане Юршо. Саме Олесько державою не може стати. Я ж маю вiдступ – на Волощину.

Похмурий Юрша приязно глянув на Івашка.

– Постоiмо, брате. За вiру й землю нашу постоiмо.

– І не самi будемо, – додав Василь Острозький. – Гусити у своiй боротьбi називають православну церкву святою.

На Покровськiй церквi вдарив дзвiн на вечiрню.

– На цьому й квит, – сказав Свидригайло й гукнув одвiрного, що стояв, чуйний, за дверима й умить появився на поклик. – Хай зайде челядь, а сторожi скажи, щоб впустили скоморохiв, коли прийдуть.

Скоморохiв довго ждати не довелося. Першими увiйшли до зали дударi в коротких кошулях i вузьких штанях, вони, четверо, вишикувалися у ряд i, пiдвiвши голови з прикладеними до уст дудами, привiтали маршовою музикою iменитих гостей.

Іменитi гостi iли оленятину, зайчатину, птицю, слуги подавали з-за спин миски з яствами, забирали недоiдене. Дударi вiдняли вiд губ дуди i хором проголосили:

– Честь-хвалу дайте: на самий перед Господу Богу, Пресвятiй Дiвi, господаревi й усiм посполу, що суть у тiм дому!

Князi й бояри не зважали на привiтання, напихали животи стравами i пили вино. Тодi наперед вийшли трубачi й бубнiст, зала сповнилась голосним безладним виском та гримотом, аж свiчки гасли в канделябрах – скоморохи домагалися могорича. Хлопчик-танцюрист пiшов колом трiпачка i, зупинившись, заголосив, удаючи покривдженого:

– У тому Луцьку все не по-людську: довкола вода – всерединi бiда-а!

– Та годi, годi, – зареготав Свидригайло. – Дав Бог попа, а чорт скомороха… Гей, слуги, дайте iм iсти-пити!

Скоморохи трапезували навстоячки, а Івашко Рогатинський придивлявся з-за столу до вусатого красеня гусляра, який стояв позаду в отворi дверей, i здалося бояриновi, що цей гусляр схожий на когось iз давнiх знайомих.

Арсен же вiдразу впiзнав рогатинського пана. Вiн опустив очi, перехопивши погляд Івашка, нiби чувся винним у тому, що нинi зустрiчався з його дочкою: у головi не вкладалася думка, що та сама красуня, яка кинула нинi екзакторовi дукат, а потiм вийшла з ним, Арсеном, на Стир, уже тодi, коли вiн у Рогатинi вперше виступив перед людьми у скоморошiй тунiцi, – уже тодi, ще зовсiм малою, була боярiвною. І треба ж було йому сьогоднi йти на луцький ярмарок i на бенкет до Свидригайла тiльки хiба для того, щоб побачити те, чого iще не бачив у Рогатинi: велику пропасть, на одному краi якоi стоiть вiн, недовчений спудей i скоморох, а на другому – боярин Івашко, власник маеткiв, вiйська i своеi рiдноi дочки.

Арсен тримав у руках миску зi стравою, i вперше стало йому соромно, бо згадалося напiмнення Осташка про ковпак з дзвiночками: грати тут i iсти стоячи – не те, що веселити людей на ярмарку i збирати в шапку грошi. Там вiн – скусник, а тут – жебрак. Арсен подав слугам миску, Івашко усмiхнувся до нього, бо вже впiзнав, гусляр у цю мить згадав пiсню, яку спiвав у дворi рогатинського пана, ту пiсню тодi чула мала Орися; вiн пiдiйшов до столу, наладив гуслi й заспiвав ще раз для неi – дорослоi дiвчини:

Ой, iз-за гори, з-за кам’яноi
Вiдтiль виступало велике вiйсько.
Пан Іван iде, коника веде,
Хвалиться конем перед королем;
Нема в короля такого коня,
Як у нашого пана Івана…

Пiсня звучала журно, тож здивувався Івашко, чому печалуються гуслi, мов жебрацька лiра. Вiн згадав iм’я гусляра, пiдбадьорив: «Веселiше, Арсене», Арсен, дивлячись убiк, тихо водив пальцями по струнах.

Хвалиться стрiлов перед дружинов:
Нема в короля такого коня,
Як у нашого пана Івана, —

спiвав Арсен, а в головi замугичилася лазарева жебранка, почута нинi на ринку: «Ой брате мiй, брате, сильний багачу, создай менi хлiба i солi», а iй завторували слова волокитного отамана: «Я ж рiвня тобi…»; Арсен стрепенувся, пальцi забiгали скорiше по струнах, щоб заглушити глуз:

Хвалиться луком перед гайдуком:
Нема в гайдука такого лука…

Розпогодилося Івашкове обличчя, бо сподобалась йому бравура, що зазвучала в пiснi, складенiй мовби для нього, та знову затужила мелодiя, i подумав боярин, що цей гусляр добре грав би на весiллi, бо там i туга, й веселiсть потрiбнi.

І туга, i веселiсть… Чого бiльше буде в його дочки на весiллi? Жура заволокла бояриновi очi: тисячi людей, сотнi ланiв землi йому належать, а по правдi – нiчого в нього немае, крiм Орисi, i ту мусить вiддати, не питаючи ii волi; мусить вiддати за сина можновладного суддi Давидовича, щоб з’еднати собi його в союзники, бо тяжка вiйна гряде, а Давидович за грiш готов i чортовi душу продати… Нi, не туги, ii досить буде потiм, веселощiв треба на Орисиному весiллi; Івашко вийшов iз-за столу, пiдступив до Арсена й мовив:

– Ти грав уже в мене, Арсене, я пам’ятаю. То запрошую тебе з братiею до Олеська на Стрiтення: гратимеш моiй дочцi на весiллi. – Вiн вийняв дукат i подав гусляревi. – Ось тобi завдаток.

Арсен перемiнився на обличчi й вiдступив. Ще дужче здивувався Івашко: диви, який гордий, – дуката не приймае. Вiн сягнув у полу жупана i вийняв гривню.

– Спасибi, пане ласкавий! – пiдбiг хлопчик-танцюрист, що служив у скоморохiв i за мiхоношу, схопив гривню i за дукатом простягнув руку, та вже дукат упав у широку кишеню боярина. – Спасибi, пане славний! І не турбуйся, приiдемо на самiсiньке Стрiтення, а то ще й скорiше, бо ж ми де пиво п’емо…

– Замовкни, кутерного! – прикрикнув Арсен на хлопця i сам злякався свого крику. Що скаже товариство, коли вiн вiдмовиться вiд такого заробiтку? Треба погодитися, треба ранiш, до Стрiтення, в Олесько прийти… – Боярине, – вiн наставив перед Івашка гуслi, – чому сховав дукат? Ми прийдемо до вашоi милостi й до дочки вашоi милостi, кинь дукат, щоб струни вiдiзвалися!

Івашко пильно глянув на Арсена, поволi сягнув у кишеню жупана i пожбурив дукат на гуслi. Загомонiли струни, i наче сама, бо й не водив гусляр пальцями, i губи його нiби й не розтулялися, – проталанiла пiсня, якоi скоморохи нiколи не спiвали:

Кому повiм печаль мою,
Кого призову к риданiю…

– Хто там скиглить? – крикнули разом Свидригайло й Гольшанський. – Дайте iм вина або проженiть до ста бiсiв!

Їх викрик заглушили дударi, i гусляр заскородив дрiбноi, хвацько пiдморгнув до вельмож:

Я на бабi нiц не страчу,
Продам бабу – куплю клячу.
Кляча здохне, я облуплю,
А за шкуру панну куплю!

– Отак, отак! Грайте, музики, пийте, панове! – вигукував сп’янiлий Свидригайло. – До ранку веселiться. Блазня, блазня покличте! Де мiй Генне?

– А навiщо мене кликати, коли я тут! – викотився з-пiд стола Вiтовтiв трефнiс, перевертаючись через голову. Вiн вискочив на стiльчик i, трусячи дзвiночками на ковпаку проголосив:

– Я тут найбiльший пан! Чому, чому? – тицяв пальцем на вельмож. – А тому, що король мае одного блазня, а я вас усiх, мосцiпани! Ви хочете сказати, що я ледащо? Тодi – хто ви, коли я так само iм, п’ю i домагаюся плати?

Свидригайло схопився, крикнув:

– Ти що, не був там, Генне?

– Бу-у-в, бу-у-в! – заскиглив трефнiс. – Яке нещастя: весiлля без музик, старе збiжжя без мишей, Литва – без короля! Грай, гусляре, сумноi, плач разом з нами! – Генне кинувся до Арсена, вхопився за його шию i повис на руках.

Гусляр з огидою вивiльнив себе од блазня.

– Одвiрний! – гукнув Свидригайло. – Виганяй усiх непотребних!

У ту мить вiдчинилися дверi, на порозi став споряджений лучник.

– Князю Свидригайле, – доповiв вiн. – Великий князь Вiтовт велить тобi збиратися у дорогу.




Роздiл третiй

Осташко Калiграф


Першими покинули Луцьк жебраки i скоморохи. Не до веселощiв панам, коли вони збираються у дорогу, i не дiждешся тодi вiд них подаянь. Вдома – у палацах i замках – музика до солодких грiхiв спонукае, а ялмужна душу вiд них очищае; у гостях бенкет не обходиться без музик, щедрiсть же засвiдчуе про багатство вельможi. У дорозi треба жити стримано, бо найдрiбнiший грiш може стати в пригодi.

За валом Арсен з братiею набрели на жебрацьку юрбу. Вiдсахнулися убiк музики, бо з брами валив натовп – купцi, мiщани, шляхта, – тож могли б помислити тi, якi вчора радiли скоморохам, а погорджували прошаками, що мiж ними, бродячими людьми, i рiзницi немае. Арсен ждав, поки ватага старцiв поплентаеться до моста на Стирi, але отаман жебракiв, одноокий i без правоi руки, знову пiдiйшов до гусляра i мовив:

– Чого гордуеш, отроче? Хiба ти не жебрак у сильних свiту цього? Чи не ти взяв учора дуката з рук князя, а потiм спiвав пiсень, яких вимагав князь, а не тих, що iх душа твоя жадала? Ви чесна братiя, а ми черви. Ви граете, бо в кожного по двi руки, танцюете, бо на двох ногах стоiте, та ти вчора за Івашковою красунею он як приглянувся, бо маеш двое очей. А вiдiтни вам ноги, руки, вибери очi, то й пiдете по людях iз жебрацькою торбою. Бо з таких самих гараздiв, як i в нас, ходите по свiту. Ти не коли мене зневажливим поглядом i не напускай на нас з прив’язi ведмедя, а послухай… Глянь, – отаман показав на двох слiпцiв з червоними ямами замiсть очей, – такими iх випустили хрестоносцi з полону, це польськi земляни з-пiд Познаня, за короля воювали. А цей, – отаман ткнув пальцем на старезного дiда, – коломенський, за князя Дмитрiя вiддав обидвi руки на Куликовому полi. Я ж скалiчiв пiд Грюнвальдом, ми з Івашком разом у битву йшли, тiльки один за Грюнвальд дiстав Рогатин, а другий – лазареву суму. Вас урятував Бог вiд калiцтва, але не вiд жебрацтва. І жебри вашi не думнi…

– Згинь звiдси, старче… – з просьбою у голосi сказав Арсен. – Чого ти хочеш вiд мене?

– Щоб не гордував нами, – сиротами, старими ратниками, зубожiлими хлiборобами – i не тягнувся до тих, хто нас такими зробив. Добрий, певно, еси, а злим можеш стати. Шкода менi тебе… Ти побачив учора ницих обманцiв, злочинцiв, пиякiв, якi повзли до нiг Свидригайла, i назвав нас усiх щурами пiдвальними. А хiба серед вас немае таких, якi повзають бiля стiп вельмож, тiльки не на снiгу, а по начищених пiдлогах?

– Ми з блазнями не водимося, дiду…

– І ми iз злодiями не ходимо в однiй ватазi. Глянь, немае iх – дурисвiтiв з мальованими язвами, подалися туди, куди йтимуть панськi кортежi, меркаторii[13 - Гостинi двори.] облягатимуть. Але вони – iз нас, так само, як блазнi – з вашоi кумпанii. За лакомство так легко стати… Та хiба ти вчора не потiшав бояр i князiв разом з Генне?

Старець хрипко засмiявся, вишкiривши пеньки зубiв.

– Ходи разом з нами, – сказав, – на нашi чеснi заробiтки…

Арсеновi очi заярiли, вiн у нестямi пiдвiв руку, щоб ударити старого, але затримав кулака: бiла старцева борода кучерявилася аж до пояса, i був вiн схожий на бiблiйного святого.

– Хай Бог тобi простить за те, що на калiку замахнувся, – прошепотiв жебрацький отаман, – я зла не запам’ятаю. Коли бiда тебе постигне, шматком прошеного хлiба подiлюся…

Кивнувши ватазi високим цiпком, вiн пiшов попереду, правий рукав сiрячини метлявся на ходу; за ним побрели слiпцi, пiдвiвши голови до неба, подибав високий, мов обчiмхана вiд гiлок тичка, безрукий дiдуган, бiльше десятка калiк побрели дорогою до мосту.

Мовчала скомороша братiя, довго дивився Арсен услiд жебракам, у душi вiдтавала лють, переливаючись у терпкий смуток.

Із задуми вивiв його веселий передзвiн: з брами стрiмко виiхали залубнi, запряженi парою гнiдих коней. Спинами до вiзника сидiли боярин у бобровiй шубi та дiвчина у бiлому кожусi й гарячiй шальоновiй хустинi.

Орися побачила Арсена i, простягнувши руку, скрикнула:

– Гусляр! Гуслярi, тату… – стишилася знiчена.

Та Івашко Рогатинський, заглиблений у своi думи, не чув доччиного вигуку.

Осташко вертався Бродiвською дорогою до Олеська. Першу нiч заночував у корчмовому заiздi бiля Жидичина, а вранцi пiшов далi. Почував себе до краю втомленим i скрушно думав, що закiнчились, напевно, для нього свiтовi мандрiвки, хоч вiком вiн i не старий.

А перша випала йому навеснi 1412 року. Тодi-но польський король Ягайло у своему католицькому запалi перед гнезненським примасом i кракiвським епископом перевершив сподiвання своiх душпастирiв. Вiн наказав викинути з перемишльськоi православноi кафедральноi церкви руськi гроби, посвятив ii в католицьку i, прибувши до Львова, призначив католицьким архiепископом Яна Одровонжа.

Вчинивши таке богоугодне дiло, король вирушив у Городок на лови, а львiвський i руський староста Пйотр Одровонж, брат архiепископа, виселив за межi мiста цехових майстрiв – тих, якi не захотiли хрестити своiх дiтей у костелi.

Серед них опинився i дзигармiстр Онисим, батько Осташка. Притулився вiн з багатолюдною сiм’ею у напiврозваленiй халупi на Пiдзамчi. Батько й сини ходили на заробiтки то до млина на Збоiвськах, то до осадникiв у Замарстинiв i Голоско, мама iз старшими доньками мила посуд у корчмi «Брага» бiля Татарськоi брами, меншi дiвчата простягали руки на папертях костьолу Марii Снiжноi та Онуфрiiвськоi церкви. Врештi найстарший Осташко, хлопець хирлявий, та до наук спосiбний, покинув злиденний отчий порiг i подався в европейськi землi шукати щастя. Було тодi йому за двадцять.

Пiшки дiйшов до Кракова, звiдти – то як купчин, то як ремiсник – до Вроцлава i Магдебурга, набирався знань у цехових та гiльдiйських школах. Нарештi прибився до Праги. Дiзнавшись, що тут iснуе alma mater, в якiй вчаться юнаки з усiеi Європи, з боязню постукав у дверi Карлового унiверситету. Ректором був тодi Ян Гус.

Осташко слухав лекцii в Іеронiма Празького, проповiдi Гуса у Вiфлiемськiй каплицi. Отримав звання магiстра вiльних мистецтв у той рiк, коли в Констанцi палало вогнище. Потiм разом з празькими гуситами сидiв ув’язнений у мiськiй ратушi. 1420 року серед тисячi пражан зустрiчав переможця над хрестоносцями – слiпого Яна Жижку, який одне око втратив пiд Грюнвальдом, а друге в битвi з нiмецькими лицарями на Вiтковiй горi. Тодi пiшов Осташко за скорописця до загону Зигмунта Корибута, посланого на допомогу гуситам великим князем Литви Вiтовтом. Звiдки мiг знати Осташко, що Корибут помагатиме празьким патрицiям? Тож коли таборити вигнали Зигмунта з Чехii, викривши його змову з папою Мартином V, мусив повернутися до Львова й Осташко.

Нiкого з рiдних не застав на Пiдзамчi – роком ранiше мор спустошив Львiв, а з халупи й слiду не залишилося. Тож пiшов Волинським шляхом навмання i на другу нiч зупинився в Олеську.

…Дорога обезлюднилась ще вчора. Куди йому, Осташковi, за кiнними та й пiшими теж. Кволiсть в’ялила його все бiльше й бiльше, вiн вряди-годи приставав i вдивлявся у сиву iмлу, чи не виднiе де село, щоб попроситися до хати, бо вже несила йти. Та над бiлим рiвним полем лише кружляло гайвороння i вiтер свистiв у гiллi тополь i в сухому стеблиннi, що стирчало над шкiрою снiгу.

– Чорне гайвороння на Русь, – простогнав. – Де наш Жижка?

І, наче у вiдповiдь, зателенькали позаду дзвiночки. Вiн оглянувся i зупинився. З синього туману вихопилися запряженi парою гнiдих коней залубнi. Вони шугнули повз Осташка, та, видно, помiтив його чоловiк, що сидiв у санях, закутаний бараницею. Вiн гукнув до вiзника:

– Стiй, Гарасиме! Поглянь, чи то не Осташко плететься он, мов сновида.

– Таж вiн, – вiдказав вiзник, зупиняючи коней. – Я його зразу впiзнав, але ж не пiдбирати вашiй милостi по дорозi всiляку голоту.

– Голота голотою, а грамотiй у нас один, – мовив Івашко i помахав Осташковi рукою.

Осташка в Олеську знали всi. Вiн появився кiлька рокiв тому, а звiдки – городяни не вiдали та й не цiкавилися: багато ж люду – торгового, ратного, жебручого – мандрувало битим шляхом, що пролiг з Угрiв на Волинь. Осташка добре знали, хоч жив вiн далеко за кресом города, на узбiччi Бiлоi гори, i називали його Калiграфом, бо умiв вiн писати по-руськи, по-польськи й латиною: його послугами користувалися путнi бояри, ленна шляхта, купцi, цехмiстри i навiть староста Олеського замку Івашко Рогатинський давав йому на перепис грамоти.

– Сiдай, Осташку, – боярин зробив мiсце бiля себе. – І який тебе люципер носить у таку стужу? Ще закостенiеш десь по дорозi… Невже ти думаеш, що без тебе не вiдбувся б конгрес на Волинi?

– Хай Бог вiддячить вам, боярине, – всiвся Осташко скраечку бiля старости, i конi рушили. – Я вже справдi з нiг падав… Кепкуете собi з мене, пане Івашку, бо маете думку, що тiльки ратнi люди вирiшують долю поспiльства…

– А ти думаеш, що лiтописцi – теж? То мае щастя наша поспiльнiсть, що я затримався учора в маетку Давидовича бiля Шепеля. У свата мого будучого… суддi нашого… – Івашко сказав це з притиском, наче не бажав зайвих розпитувань, помовчав, потiм додав тим же жартiвливим тоном: – Бо якби не наздогнав тебе, то ти б i закоцюб…

Осташко глянув на Орисю, закутану бараницею, вона прокинулась i дивилась на батька синiми холодними очима. Здивовано зиркнув на боярина.

– Дочку свою за сина Давидовича вiддаете? – перепитав.

В Івашка невдоволено поморщилось чоло, Калiграф знiтився i чемно вклонився Орисi:

– Щасти тобi, дiвчино…

Вона промовчала, тiльки перевела холодний погляд на нього, i згадався Осташковi скоморох Арсен i його слова: «А ми де пиво п’емо…»

«Невiстка Давидовича. Аякже… Вона дочка боярина. А ти, Арсене, i далi питимеш у багачiв пиво, не знаючи того, що воно вiдiбране вiд тебе i подане тобi як милостиня. Ти i в Давидовича питимеш, коли покличе, i не пектиме тобi ялмужна, хоч, може, десь i сплесне на твоiх гуслях плач. Плач дитини, яка не знае, що ii болить. Болить-бо тiльки усвiдомлений бiль. І будеш дивитися на цю Орисю чи на iншу – не гiдний ii любовi скоморох, який грае на бенкетах у вельмож. А бачив же я, бачив шпiльманiв[14 - Вуличнi спiваки.] з псалтерiонами в руках, якi йшли попереду Жижки на Кутну гору, де було розгромлено вiйсько Сигiзмунда! Де наш Жижка?»

Осташко позирав на боярина: чорнi вуса i борода окреслили мiцнi м’ясистi губи, з-пiд кущистих брiв дивилися у простiр темнi очi – видно, дочка у мами голубизну взяла, – про щось думав Івашко: упертiсть i сила зiбралися у поглядi й на стужавiлому обличчi. І згадався Осташковi Свидригайло, якого бачив учора, – була подiбнiсть в обличчях цих двох мужiв. Свидригайло – наш Жижка? О, нi… Вiн – ображений Ягайлом i Вiтовтом литовський князь. Тому лютий. Болить йому булава, до якоi ще не дотягнувся, а не украiнна Русь. Де той, який сперся б на лють Свидригайла, але усвiдомився русинським болем? Може, ти, Івашку Рогатинський? Але ж ти родичаешся i береш собi в першi дорадники Давидовича – здиру, який неправими судами нагарбав маеткiв по всiй Червонiй Русi.

– Про що думаете, боярине?– спитав Осташко.

– Рать буде, – вiдказав тихо староста. – Буде остання рать.

– Ви ж до весiлля готуетеся, пане Івашку, а не до ратi.

– В’iдливий ти, Калiграфе. А менi потрiбна пiдтримка Давидовича. Ти цього не розумiеш…

– А люд пiде за нього воювати?

– Люд, люд… Отара йде за вожаком… А ти, ти що робитимеш, коли почнеться? Писатимеш i далi свiй лiтопис?

– Писатиму.

– Навiщо? Кому який хосен з того писання?

Осташко довго мовчав, а потiм заговорив:

– Ішов убогий пiлiгрим на прощу крiзь гiрськi нетрi, посковзнувся i впав у яскиню, звiдки виходу не було. Наступила зима, замерзали на льоту птахи, мороз добирався до серця пiлiгрима, холодний сон склеплював його повiки. І тодi, коли вже й рушитись не мiг, вiн побачив соболя, який проскочив неподалiк нього у вузьку ущелину i зник. «Є вихiд! – вигукнув пiлiгрим. – За три кроки вiд мене!» І замерз на лютому морозi, i слова його замерзли теж. Надiйшов тою дорогою другий пiлiгрим, i настигла його така сама доля. Близилось до весни, та не було жодноi надii вийти звiдси. Зм’як снiг, пожуркотiли струмки, i розмерзлися слова загиблого. Почув iх другий пiлiгрим, знайшов за три кроки вiд тлiну ущелину, вийшов на волю i заспiвав пiсню во славу своему попередниковi, який залишив йому дороговказ, хоч сам ним i не скористався…

– Мудра притча, – сказав Івашко. – Тiльки вiщуеш ти нею нам не перемогу, а смерть.

– Мертвi сраму не iмуть… Та прокладеною дорогою, хоча б початком ii, пiдуть iншi.

До Олеська добралися надвечiр. Вiзник зупинив коней перед валами на передмiстi за Брамою. Осташко подякував старостi i подався протоптаною у снiгу стежкою на Цикiв, за яким бовванiла Бiла гора. Зупинився бiля ворiт Галайди. Зайти б до приятеля – якби не Галайда, хто знае, де жив би тепер Осташко. Але тихо було на подвiр’i, – нема, певне, господаря дома, Галайду чути на все передмiстя, коли вiн за роботою.

…Тодi, коли Осташко вперше опинився в Олеську, вiн перейшов уздовж незнайомим мiстом вiд Пушкарнi до Брами i, не наважуючись пускатися в дорогу пiд нiч, попросився на нiчлiг до кушнiра – той саме розвiшував готовi кожухи на подвiр’i.

«Заходи, заходи, заночуеш у Галайди!» – загалайкав кушнiр з видубленим, немов юхт, обличчям. Вiн запросив подорожнього до хати й без кiнця теревенив: за якусь годину Осташко вже знав усе про Олесько. Передусiм дiзнався, що ота велика калабаня посерединi мiста названа Галайдовим морем на його честь. Це колись, збувши добре кожухи на ринку, так напився, що, йдучи додому, забрiв у калюжу i верещав як на пуп: «Рятуйте, хто в Бога вiруе, у морi тону!»

«Що за твердиня он там, на горi? Понад сто рокiв iй… Кажуть, ще за Юрiя Тройденовича, князя галицького, збудували сей замок, а коли Юрiя отруiли в Луцьку, захопив фортецю Любарт. Ну, а потiм з рук до рук. Були там ляхи й угри – хто не був. Слава Богу, Вiтовт посадив у замку руську залогу, то й нам легше…»

«Про магдебурiю питаеш? Нi, ще не запроваджена, проте й тут дае себе знати шляхетська хартiя, яка прирiвнюе ляха до пана, а русина до хлопа… Але хто ти такий i що робити вмiеш?»

«Зi свiту я, добрий чоловiче, – вiдказав ухильно Осташко. – А вмiю писати».

«Е-е, та це маетнiсть! – вигукнув кушнiр. – За таким умiнням i волосним суддею станеш. Залишайся тут, мандрiвниче, коли нiде роду не маеш. Не пропадеш. У мiстi, правда, людно, але на Вороняках, сам бачив, опустiла одна хатина. Я поведу тебе завтра».

…Не чути Галайди – п’е десь загарливець. Осташко ще постояв трохи i подався у бiк гiр.

На схилi Бiлоi гори, що на Вороняках – горбатому подiльському хребтi, який розiгнав текучi води на пiвнiч i на пiвдень, – притулилася хатина Осташка.

Крiзь мале вiконце видно увесь Олеськ. Перед залучиною валу, що проступив темною дугою над снiговою завiею, втопилися у зацвiлих iнеем садах Теребiж, Цикiв i Волуйки; за валом, що наiжився частоколом i низькими баштами, мрiе гостроверха ратушева вежа, до ратушi пiдсунувся прямокутний майдан. То ринок, двiчi на тиждень галасливий; поблизу ринку, в самiй серединi мiста, блищить льодяним дзеркалом кругле озеро – Галайдове море. В рiзних кiнцях города iз гущi домiв та склепiв вистрелили банi трьох дерев’яних, критих гонтом церков, а далi, аж за пiвнiчним валом, ледве виднiють заолеськi села – Юшковичi, Ожидiв, Кути, що принишкли на молочнiй рiвнинi.

На схiд вiд мiста, на вiддалi гарматного пострiлу, звелася з рiвнини до неба Лиса гора, увiнчана овальним замковим муром i високою гранчастою баштою. До замку крiзь непрохiднi влiтку болота, що киснуть над гнилою Лiберцiею й кожушаться рiдким вiльховим лiсом та чагарями, ведуть двi обсадженi липами дороги: зi сходу – до Бродiвськоi брами, iз заходу – до Львiвськоi. Перед нижнiм валом дороги обриваються звiдними мостами, що зяють, немов вiдкритi пащi турiв.

Тяжко добратися непрошеному до Олеського замку, в якому мiцну залогу тримае Івашко Рогатинський.

Осташко сидiв бiля вiконця, дивився, як обкутуеться замкове громаддя синюватим смерком. Звечорiло вже, погасли свiтелка, сивою пеленою закрилося мiсто, тiльки замкова башта чорно бовванiе i чутно, як перегукуються вартовi.

Меркнуть у теменi обриси Олеського замку, фортецi, що стоiть посерединi ланцюга, який закайданив Галицьку Русь вiд Кам’янця по Холм. А в ньому господарем Івашко Рогатинський – ратоборець з сильною рукою.

Осташко вiдiйшов од вiкна. Хукаючи з холоду в руки, присiв до столу, на якому стояв каламар з тростиною i лежав папiр. Засвiтив свiчку.

«А що я повинен робити, коли моя зброя – не меч, а трость?»

«Давид, сiдаючи, клав персти на живii струни, ми ж беремо трость скорописну, чорнило i папiр i кладемо письмена…» – згадався Осташковi бiблiйний вiрш.

«А на бiльше я не здатний… Що вдiяти можу?

Та я знаю: кожен стiльки винен своiй отчизнi, скiльки вiн може дати iй при його здольностi й умi. Слабi в мене ноги, не втримають у стременах на дикому огирi; м’яке в мене серце – млiе воно, коли побачу живу черлену кров; нiкчемне мое тiло – загрузло б у землю пiд тягарем сталевого панцира; рука моя зiгнеться мов лоза, коли б я спробував пiдняти булатний меч. Але дав менi Бог зiркi очi й бистру пам’ять, я постиг таемницi письма, i легка трость у пальцях дивно послушна моiй волi – гаптуе вона те, що вiдчула моя душа i осмислив мiй розум. Уся сила моя у тростi скорописнiй. Тож коли я – не здатний нi до бортi, нi до ратi, анi до сохи – затрую для лакомства мережу думок своiх олжою, хай усохнуть три персти на десницi, якi тримають трость, i хай забуду я таiну письма…»

Чутно, як перегукуеться варта на сторожових вежах нижнього замкового валу, дзвенять металом зброярi в зброярнi, не сплять – готуеться до ратi руська залога.

«Напевно, я нiкчемою здаюся тим, що тримають напоготовi списи, бердишi, алебарди й гакiвницi. Та нiхто не знае того, що легка трость стае тяжчою вiд залiзного келепа, коли виписуеш на паперi слово, яке повинно увiчнити дiла нинi живущих, яке повинно жити ще й тодi, коли на мiсцi калюж кровi заряснiють кетягами кущi калини, а поламанi вiстря списiв перемiняться у червоний пiсок.

Зброярi нагострюють мечi i сушать порох у баштах, я ж розстеляю думки своi, з яких хочу викувати правдиве слово».




Роздiл четвертий

Трiстан та Ізольда


Широким свiтом ходив Трiстан, шукаючи Ізольди Злотокосоi.

Триста рокiв сповiщали про нього i про неi французькi трубадури:

«Сеньйори, сеньйори! Чи не бажаете ви послухати прегарну повiсть про любов i смерть?»

І голосили нiмецькi мiнезiнгери:

«Слухайте, як у великiй радостi й печалi кохалися вони i як померли».

І плакали чеськi шпiльмани:

«Багато зазнали вони переслiдувань i вигнань, але вбити кохання нiхто не мiг».

«І померли вони разом од нестерпноi муки – тiло з тiлом, уста з устами», – заспiвали й русинськi скоморохи.

Широким свiтом ходив Трiстан i приблукав на Галицьку землю.



Зима зустрiлася з весною задовго до Стрiтення. Вранцi несподiвано подув з Гологорiв на Вороняки теплий вiтер, наче прорвався враз з iх гарячоi утроби. Пiвдня шугали бiлi стрiли з Пiдлиського хребта на Гавареччину, яка багато днiв проспала, засипана снiгом, у глибокiй вижолобинi; до вечора снiг зм’як, мов глина у пальцях гончаря, а вночi задзвенiли струмки. Вони наздоганяли один одного, збiгаючи з горбiв, зливалися i квапилися з обох схилiв гiр – котрi до Стрипи й Серету, котрi до Стиру й Бугу – розмивали кригу на рiках, й другого дня рушили до морiв веснянi води.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/roman-ivanichuk/cherlene-vino/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Гости – заiжджi двори для купцiв.




2


Сопiлка солодко спiвае (латин.).




3


При народi (латин.).




4


Жондца – староста (пол.).




5


Калан – удар нагайкою (тюрк.).




6


Зварич – солевар.




7


Мiста i свiту (латин.).




8


Блазень.




9


Das H?hnchen – курчатко (нiм.).




10


Роздiляй i владарюй (латин.).




11


Арас – гобелен, килим.




12


Друге «я» (латин.).




13


Гостинi двори.




14


Вуличнi спiваки.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения